Аспірант другого року навчання за спеціальністю
Економічна теорія та історія економічної думки,
Львівський національний університет ім. Івана Франка,
економічний факультет
Аналіз причин нерівноваги платіжного балансу України як загрози макроекономічній стабільності країни
В останні роки питання дослідження стану платіжного балансу в неусталених господарських системах набуло значної актуальності. По-перше, ступінь відкритості цих господарських систем є доволі високим. Відповідно, вплив стану платіжного балансу на стан національної економіки країни загалом є значним. По-друге, розбалансованість платіжних балансів країн, як відображення характеру міжнародних відносин, стала однією з причин світової економічної кризи.
За визначенням Міжнародного Валютного Фонду “Платіжний баланс це статистичний звіт, який систематично узагальнює, протягом певного періоду часу, економічні операції національної економіки з рештою світу” [3]. Платіжний баланс відображає характер та спрямованість зовнішньоекономічної діяльності держави, ступінь її інтегрованості в міжнародну економіку, зовнішню рівновагу чи розбалансованість національної економіки. За даними платіжного балансу можна судити про стан національної економіки загалом, що в сучасних умовах значною мірою визначається ступенем інтегрованості в глобальну фінансово-економічну систему.
Загалом варто виділити дві основні групи чинників, що здатні вплинути на стан платіжного балансу країни – зовнішні та внутрішні. Зовнішні чинники не підвладні країні і передусім визначаються станом світової кон’юнктури та політикою країн-парнерів. Серед цих чинників ми можемо виокремити наступні: спад виробництва у країнах-партнерах, підвищення цін на енергоресурси, експорт та імпорт інфляції, умови торгівлі на світових ринках, співвідношення попиту та пропозиції на товарних ринках, рівень світової відсоткової ставки тощо.
Не варто забувати і про так звані внутрішні чинники. Це чинники, що визначаються станом економіки та політикою кожної окремої країни. Ці чинники підвладні для управління відповідною макроекономічною політикою. Серед них ми можемо виокремити наступні: зовнішньоекономічну політику держави, товарну та регіональну структуру експорту та імпорту, монетарну та фіскальну політику, рівень інвестиційної привабливості країни, участь у регіональних інтеграційних об’єднаннях тощо.
Говорячи про причини нерівноваги платіжного балансу, ми також повинні дати відповідь на запитання, який рахунок (поточний чи рахунок операцій з капіталом та фінансових операцій), а отже які потоки – реальні – чи фінансові, чинить більш значний вплив на його стан. Панівною є думка, що фактори поточного рахунку є першочерговою причиною розбалансованісті платіжних балансів. Ці фактори охоплюють такі явища як обмінний курс, фіскальний дефіцит уряду, конкурентоспроможність бізнесу, приватна поведінка споживачів тощо.
Українська практика підтверджує даний висновок. Поточний рахунок з 2006 року є стабільно негативним, що зумовлено переважанням імпорту над експортом. Однак, якщо до цього вдавалося утримувати позитивним сальдо платіжного балансу через приплив іноземного капіталу, то в умовах кризи це не відбувалося.
Адже доцільніше говорити про відтік іноземного інвестора з національного ринку. Україна традиційно вважається країною з високим ризиком інвестицій, зумовленим багатьма чинниками, включаючи інституційні та політичні. Ці ризики навіть виросли в мовах світової економічної кризи, коли міжнародний капітал відмовився “іти” в Україну. Як наслідок, значне скорочення притоку валюти від експорту товарів та послуг не вдалося компенсувати надходженнями іноземних інвестицій. Тому доцільно говорити про визначальний вплив поточного рахунку на стан платіжного балансу, а отже на зовнішньоекономічну рівновагу України.
В Україні з 2000 по 2007 рік спостерігався профіцит платіжного балансу. Найбільший профіцит (22,43 % ВВП) був наявний у 2005 році, через рекордний на той момент приплив прямих іноземних інвестицій в обсязі 7,5 млрд. дол. США. Однак, світова економічна криза здійснила свій негативний вплив на динаміку складових платіжного балансу. Як наслідок, у 2008-2009 рр. спостерігався дефіцит платіжного балансу. Найбільший дефіцит був наявний за підсумками 2009-го року – 13 726 млн. дол. США або 12,02% від ВВП країни. За підсумками 2010-го року профіцит платіжного балансу склав 5 030 млн. дол.. США або 3,71% від ВВП.
Зважаючи на вищесказане, аналізуючи причини дефіциту платіжного балансу, ми повинні визначити причини розбалансованості поточного рахунку. Серед цих причин ми можемо виокремити наступні:
1. В останні роки імпорт в Україну зростає швидшими темпами, ніж експорт;
2. Висока залежність від імпортних енергоносіїв, що зумовлена застарілою та нераціональною структурою національного господарства. В останні роки ціни на імпортовані Украною енергоресурси, передусім газ, виросли, що відобразилося на стані платіжного балансу;
3. Сировинна спрямованість експорту України при високій товарній концентрації. Перш за все, очевидно, що для України характерна досить висока товарна концентрація експорту, де основу становлять товари з низькою доданою вартістю та доволі низькою конкурентоспроможністю на світових ринках, а саме недорогоцінні метали та вироби з них. Така концентрація посилює залежність національної економіки від кон’юнктури на світових ринках товарів. До того ж ринкам товарів з невисокою доданою вартістю притаманна значна волатильність;
4. Високий рівень регіональної концентрації експорто-імпортних операцій. Провідним торговельним партнером України за даними Держкомстату виступає Росія, яка концентрує близько 21,4 % українського експорту. Показник географічної концентрації українського експорту та імпорту G-4 становить 33,94% і 48,4 % відповідно. Коефіцієнт G-4 обчислюється як сумарна частка 4-х провідних регіонів чи товарних груп у структурі експорту-імпорту і характеризує ступінь концентрації експорто-імпортних операцій. [1, с. 44]
5. Нефективна фіскальна політика уряду, необгрунтоване нарощування соціальних видатків, значний бюджетний дефіцит;
6. Нестабільність курсу національної грошової одиниці тощо.
Не можна все ж забувати і про чинники рахунку операцій з капіталом та фінансових операцій. Як ми вже зазначали, Україна характеризується високими інвестиційними ризиками, а отже іноземні інвестори доволі обережно ставляться до інвестування в Україну. Крім того, ці інвестиції часто носять циклічний та спекулятивний характер. В період ж кризи, Україна взагалі опинилися у своєрідному “інвестиційному голоді”. Вирішення цієї проблеми вимагає системного підходу до реформування інституційного середовища в Україні.
Про вплив стану платіжного балансу на стан національної економіки не доводиться сумніватися. Перш за все, варто зазначити що експортна квота України становила 37,89% у 2010-му році, а імпортна квота – 44,75%. Тобто, погіршення стану платіжного балансу різко може вплинути на темпи інфляції та економічного зростання в Україні. Так, в Україні спостерігається негативна кореляція між курсом гривні та станом платіжного балансу. Знецінення гривні в піковий період кризи становило 65,6 %. Позитивне сальдо протягом багатьох років дозволяло утримувати на стабільному рівні курс національної валюти. Не дивно, що в умовах зменшення надходження валютної виручки експортерів в країну в умовах кризи значно позначилося на курсі гривні.
Зменшення цих валютних надходжень змусило уряд звернутися за допомогою МВФ, що у фінансових термінах становить близько 20 млрд. доларів США. Надання останньої вимагає від України ряд поступок, довгострокові наслідки яких на даний момент навіть важко передбачити. Скажімо, значні протести в суспільстві викликав намір реформувати пенсійну систему держави.
Очевидно, що стан платіжного балансу, як відображення зовнішньоекономічної рівноваги, здатний впливати на макроекономічну стабільність держави. Тому, визначивши основні причини дефіциту платіжного балансу, варто напружено працювати над їх усуненням з метою запобігання кризовим явищам у майбутньому.
Список використаних джерел
1. Ваврищук В. В. Концентрація експорту та внутрішньогалузева торгівля України: кількісні оцінки // Наукові записки. Економічні науки. Національний університет “Києво-Могилянська академія”. – Київ, 2005. – Том 44. – С. 42-46
2. Офіційний сайт Державного комітету статистики України. – Доступний з: http://www.ukrstat.gov.ua/
3. International Monetary Fund. Balance of payments manual. – Доступний з: http://www.imf.org/external/np/sta/bop/bopman.pdf
Вінницький торговельно-економічний інститут КНТЕУ
ШЛЯХИ УДОСКОНАЛЕННЯ ДЕПОЗИТНОЇ ПОЛІТИКИ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ
Актуальність теми полягає в тому, що банківська система України знаходиться на етапі якісного зростання, що визначається загостренням конкуренції і посиленням вимог до діяльності банківських інститутів та визначає необхідність розробки ефективної депозитної політики з метою залучення потенційних клієнтів.
Теоретичні і практичні аспекти цієї проблеми, зокрема формування банками депозитних ресурсів, методи управління ними, активізація депозитної діяльності банків, досліджувалися в працях вітчизняних і зарубіжних учених-фахівців і спеціалістів: Г. Асхауера, І. Бланка, О. Васюренка, В. Геєця, А. Герасимовича, О. Гриценка, О. Заруби, А. Кириченка, В. Колеснікова та інших.
В економічній науці, а відповідно й у практиці фінансової діяльності досі не вироблено єдиних методичних підходів до визначення суті банківських депозитів як окремої економічної категорії. Багато вчених пропонують власні підходи щодо визначення сутності депозитів та їх ролі у вирішенні фінансово-економічних та соціальних проблем, розвитку банківської системи та обґрунтовують різноманітні класифікаційні ознаки і видові відмінності. Проаналізувавши усі наявні підходи вітчизняних та зарубіжних учених до визначення депозитів як економічної категорії, а також сучасну практику банківської діяльності можна дати визначення банківських депозитів як сукупності усіх можливих видів та форм внесення грошових коштів суб’єктами на банківські рахунки незалежно від суми, терміну та виду валюти для зберігання на відповідних умовах – повернення в кінці терміну зберігання і, як правило, з виплатою суми процентів. Відповідно до цього твердження, до депозитних операцій банків слід віднести всі їхні операції щодо залучення заощаджень громадян, вільних коштів юридичних осіб, зокрема вкладення тимчасово вільних ресурсів одних банків в інші банки та в центральний банк.
Вклади та депозити становлять левову частку залучених ресурсів комерційного банку, складають той ресурсний фундамент, завдяки якому банки розвиваються. Ресурси, залучені комерційними банками від юридичних та фізичних осіб, живлять економіку України, сприяють розвитку виробництва.
Метою статті є дослідження шляхів розвитку депозитної політики комерційного банку в сучасних умовах.
Кожен комерційний банк включає в механізм банківського менеджменту необхідність розробки і реалізації депозитної політики. Депозитна політика комерційного банку виступає складовою банківського менеджменту, це комплекс заходів по формуванню депозитного портфеля.
Негативний вплив на розвиток ринку депозитів має фінансова криза, яка розпочалася у третьому кварталі 2008 року. Причини виникнення фінансової кризи на вітчизняному фінансовому ринку можна поділити на дві групи: зовнішні (світові кризові тенденції) та внутрішні (неефективне співвідношення кредитного портфеля банківських установ).
На сьогодні обсяг готівки на руках у населення є досить значним, і ті комерційні банки, які зможуть запропонувати індивідуальним вкладникам більший комплекс високоякісних послуг, отримають у своє розпорядження значні суми додаткових ресурсів. Розвиток таких послуг вимагає від банківських установ нових підходів до встановлення форм депозитних рахунків, впровадження нової техніки та технології ведення банківських операцій із застосуванням різноманітних засобів (чекових книжок, кредитних карток та ін.). Це дозволило б повніше задовольнити потреби клієнтів банку у різноманітних послугах, поліпшити якість обслуговування, підвищити зацікавленість фізичних осіб у розміщенні своїх коштів на поточних рахунках в банку і таким чином залучити нових вкладників.
Як перспективний напрям удосконалення депозитних операцій можна запропонувати розширення кола депозитних рахунків клієнтів з різноманітним режимом функціонування, що надаватиме вкладникам банку додаткові можливості по використанню своїх коштів із прийнятним рівнем доходів [4, с.16].
У відносинах комерційних банків з різними групами клієнтів, як з фізичними особами, так і з юридичним, доцільно було б використовувати депозитні рахунки, що мають змішаний режим функціонування. Корисним щодо цього є досвід зарубіжних комерційних банків у застосуванні NOW рахунків. З одного боку, кошти, що зберігаються на таких рахунках, можуть використовуватися для здійснення платежів, а з іншого - вони є своєрідними фінансовими інвестиціями, що приносять їх власникам певні доходи.
З метою оптимізації депозитного портфеля та для забезпечення більшого надходження коштів на строкові та ощадні депозити можна рекомендувати спрощення режиму функціонування відповідних рахунків, тобто порядку зарахування коштів на вклади, видачі готівки та перерахування з депозитних рахунків. Слід більш широко застосовувати строкові вклади з додатковими внесками, а також скоротити обмеження на здійснення розрахунків із використанням коштів, що містяться на ощадних та строкових депозитах. У перспективі чітке розмежування різних видів депозитів - до запитання, строкових, ощадних, - буде поступово зникати, що підтверджується досвідом комерційних банків розвинених країн, де все більше розширюється сфера застосування змішаних типів рахунків.
Ефективним методом додаткового залучення комерційними банками коштів на депозити може стати застосування комплексного обслуговування клієнтури. Крім традиційного кредитно-розрахункового та касового обслуговування, комерційні банки надаватимуть своїм клієнтам низку додаткових послуг. Постійне розширення діапазону послуг, зниження їх вартості, покращення якості кредитно-розрахункового та касового обслуговування, надання різноманітних консультацій сприятимуть збільшенню обсягів кредитних ресурсів банку, забезпечуючи йому належний рівень прибутковості при здійсненні активних операцій [6, с.44].
Проведене дослідження дало змогу обґрунтувати сутність та особливості депозитної політики комерційних банків в Україні. Аналіз даних проблем дозволив сформулювати наступні висновки:
Забезпечення банківської діяльності необхідними обсягами депозитних коштів є одним з пріоритетних напрямів, що визначають стратегічні напрями розвитку як їхньої діяльності, так і економіки України загалом. У банківській сфері проблема формування оптимальних за обсягами і термінами депозитних ресурсів стоїть, як правило, на першому місці, що дає можливість стверджувати про важливість депозитної політики.
Для покращення депозитної політики слід ефективно організувати проведення депозитних операцій комерційними банками, збільшити доходи населення, відновити довіру до банківської системи тощо.
Список використаних джерел:
1. Постанова НБУ „Про додаткові заходи щодо діяльності банків” № 319 від 11.10.2008 р.
2. Постанова НБУ „Про першочергові заходи щодо запобігання негативним наслідкам фінансової кризи та про внесення змін до деяких законодавчих актів України ” № 639 від 31.10.2008р.
3. Антонюк В.В. Фінансова криза може коштувати Україні 50 млрд. дол. Економічна правда , 29 жовтня 2008 р.
4. Дмитрієва О.А. Оптимізація депозитної діяльності комерційного банку // Фінанси України. – 2008. - № 5. – С 15-17.
6. Олійник Д. Ресурсна база українських комерційних банків як джерело ліквідності // Банківська справа. - 2000. - № 2 - С. 42-44.
Державний вищий навчальний заклад
«Київський національний економічний
університет ім. Вадима Гетьмана»,
аспірант кафедри банківської справи
Роль міжнародного руху капіталу у фінансових кризах ХХ-ХХІ сторіччя
Одним з основних економічних процесів, що характеризують ХХ сторіччя є процес глобалізації. Цей процес розпочався на початку ХХ сторіччя в епоху становлення міжнаціональних корпорацій. І одним з ключових елементів глобалізації стало активне становлення міжнародного ринку капіталу, збільшення швидкості та обсягів переміщення капіталу, а також зростання впливу цього руху на національні економіки.
Проте, глобалізація призводить не лише до пожвавлення міжнародних економічних зв’язків, але й є причиною світових фінансових криз. У ХХ-ХХІ сторіччі таких криз було 4: Глобальна депресія 30-х років, нафтова криза 70-х років, Азіатська криза 1998 року та остання фінансова криза 2008-2009 років. В кожній з цих криз міжнародний рух капіталу відіграв якщо не ключову, то одну з вирішальних ролей.
Форми міжнародних потоків капіталу у 20-30-х роках ХХ сторіччя були, за своїм характером схожі на спекулятивне кредитування, яка було характерне для ХІХ сторіччя. Масовий напилив іноземного капіталу до країн-боржників викликав кризу довіри, після чого іноземний капітал виводився з країни, що в свою чергу змушувало країни-боржники вдаватися до екстрених заходів по відновленню економічної ситуації. Для Великобританії та США піковим роком відтоку капіталу був 1927 рік. В подальшому, фінансовий крах у США був набагато серйознішім, і після 1931 року відтік довгострокового капіталу з країни практично припинився. Великобританія, як і раніше, продовжувала експортувати капітал, але в основному в рамках імперії та країн-домініонів [5].
В той же час, що потоки короткострокового капіталу не зменшувалися навіть під час Великої депресії, і тим більше в наступні роки. Але вони прийняли інші форми та напрямки, відмінні від 1910-1920-х років. Якщо раніше капітал рухався з розвинених країн-експортерів до менш розвинених країн Латинської Америки та Центральної Європи, то під час та після кризи капітал рухався у зворотному напрямку. Так, в період 1934-1937 років прилив короткострокового капіталу до США склав 5,5 млрд. доларів США. До Великобританії в період з 1931 до 1937 років надійшло 4 млрд. доларів США короткострокового капіталу. Крім того, реципієнтами стали малі нейтральні країни, такі як Швейцарія та Нідерланди (340 та 290 млн. доларів США відповідно в період 1931-1937 роки). Основною країною-експортером короткострокового капіталу стала Франція, в якій приплив капіталу, що спостерігався з 1926 року (після стабілізації франку), змінився на відтік капіталу у 30-х роках (після девальвації англійського фунту, формування золотого блоку та приходу до влади Народного фронту у 1936 році). Також експортерами капіталу були Німеччина, та, в певній мірі, Бельгія[1].
Нафтова криза 1973-1974 рр.. ознаменувала початок буму кредитування країн, що розвиваються приватними комерційними банками. Безпосередньою реакцією на зростання нафтових цін з'явилося десятикратне збільшення позитивного сальдо балансу поточних операцій провідних країн-експортерів нафти у 1973-1974 рр. В той же час, група країн, що розвиваються, які не є експортерами нафти, відчували дефіцит балансу поточних операцій, який різко зріс у 1974 р. і залишався на високому рівні до 1978 р. Активні запозичення країн третього світу призвели до зростання їхньої зовнішньої заборгованості. У наприкінці 1978 р. загальна сума боргу цієї групи країн становила 336 млрд. дол.., що у два з половиною рази перевищувало показник 1973 (130 млрд. дол.) [6].
Варто зазначити, що виробники нафти безпосередньо не позичали капітал іншим країнам, що розвиваються, а розміщували надлишок доходів, який вони були не в змозі витратити, в банки промислово розвинених країн, які й надавали позики країнам, що розвиваються. Причиною такої поведінки було небажання країн-експортерів нафти брати на себе ризик прямого кредитування країн третього світу, тому вони вважали за краще розміщувати активи у більш надійних банках промислово розвинених країнах.
Другий стрибок цін на нафту в 1979 р. знову викликав ріст доходів основних країн-експортерів нафти, одночасно збільшивши дефіцити балансів поточних операцій інших країн. Знову відбулося «рециклювання» нафтодоларів в економіку промислово розвинених країн. Але якщо при цьому до 1981 р. групі промислово розвинених країн практично вдалося впоратися з проблемою дефіциту балансу поточних операцій, то країни, що розвиваються, які не були експортерами нафти, були змушені залучити близько 100 млрд. дол.. для фінансування цього дефіциту.
Загальний обсяг зовнішнього боргу цієї групи країн зріс з 336 млрд. дол.. наприкінці 1978 р. до більш ніж 600 млрд. дол.. до кінця 1982 р. Однак до 1982 р. країни-експортери нафти вже самі мали дефіцит балансу поточних операцій, і тому більше не виступали в ролі постачальників коштів для покриття все ще значного дефіциту балансу поточних операцій інших країн, що розвиваються. Крім того, початок економічної депресії в розвинених країнах обвалив ціни на сировинні товари, що призвело до подальшого зростання зовнішньої заборгованості країн третього світу. В результаті, до кінця 1983 понад 30 країн третього світу оголосили дефолт по своїм зобов’язанням.
Лібералізація внутрішніх фінансових ринків у країнах, що розвиваються, та відкриття цих ринків для зовнішніх інвесторів призвели до значного та швидкого росту потоків капіталу у формі портфельних інвестицій.За період 1990-1998 років розміри прямих іноземних інвестицій у країни, що розвиваються, зросли в 5 раз, при цьому розміри портфельних інвестицій у цей же період зросли в більш ніж 15 раз. Наприклад, розміри портфельних інвестицій у країни Південно-Східної Азії зросли зі 148 млн. дол.. США у 1990 році до 2,7 млрд. дол.. США у 1998 році [8].
Варто відзначити дві особливості портфельних інвестицій. По-перше, головною ціллю портфельних інвестицій є отримання більшого прибутку. Відповідно, враховуючи загальну глобалізацію та розвиток інформаційних технологій, цей капітал постійно переміщується з країни в країну. В той же час, різкий відтік навіть частини цих інвестицій з країни можуть завдати суттєвого негативного впливу на її державні цінні папери та фінансові ринки.
По-друге, портфельні інвестиції не завжди можна відрізнити від справжніх довгострокових інвестицій в момент, коли вони надходять в країну. Справжня природа цих потоків капіталу розкривається лише під час виходу з країни. Неможливість чітко відрізнити природу інвестицій інколи призводить до фінансування довгострокових проектів за рахунок короткострокового капіталу.
Рис. 1. Чистий рух приватного капіталу в азіатські країни, що розвиваються (у % ВВП регіону) [4]
Аналіз рис. 1. свідчить про різку зміну в чистому притоку приватного капіталу в 1997-1998 роках – в порівнянні з 1996 роком у 1997 році надходження капіталу зменшилось більш ніж вдвічі, а 1998 році баланс притоку капіталу став негативним. Ці зміни були спричинені, в першу чергу, за рахунок «інших» потоків капіталу. Цей елемент, досягнувши пікового рівня в 1,2% від ВВП у 1996 році, перетворився на чистий відтік капіталу у 1998 році, досягнувши показника в -4% ВВП у 1998 та 1999 роках. Причиною такого відтоку стало небажання міжнародних банків пролонговувати короткострокові кредити у регіоні. Фактично, такий розворот банківського кредитування, є недвозначним прикладом моделі банківської паніки [2].
Аналізуючи дані МВФ щодо руху капіталу в 2008-2009 роках можна помітити, що на відміну від поступового зниження чистого балансу руху капіталу у кранах, що розвиваються, у 2007-2009 роках, в двох регіонах помітна різка зміна балансу «інших» приватних інвестицій [9]. Так, в розвинених країнах Азії відтік «іншого» приватного капіталу у 2008 році склав 28,7 млрд. дол.. США, хоча ще у 2007 році чистий баланс руху «іншого» приватного капіталу складав +15,2 млрд. дол.. США. Ще більш значний відтік «іншого» приватного капіталу спостерігався в СНД, де +86,1 млрд. дол.. США у 2007 році змінилися на –135,1 млрд. дол.. США у 2008 році. В результаті, серед усіх країн, що розвиваються, лише в СНД у 2008 році був зафіксований негативний баланс руху капіталу.
Проте, на відміну від зростаючих азіатських країн, більшість східноєвропейських економік мали суттєвий дефіцит рахунку поточних операцій, і основним джерелом фінансування цього дефіциту були «інші» приватні інвестиції, які складалися, в основному, з короткострокових банківських кредитів. Масовий відтік капіталу призвів до значного зниження курсу валют та внутрішніх цін на активи, що практично повторює розвиток кризи в азіатських країнах у 1997-1998 роках. Так само, як і в Азії, значна частину зовнішнього боргу була в нехеджованій іноземній валюті (долари США в Азії, євро в Східній Європі). В результаті, зміна валютних курсів призвела до масового зростання вартості зобов’язань в іноземній валюти, що мало наслідком поширення банкрутств багатьох компаній та приватних осіб.
Аналіз найбільших криз ХХ сторіччя та порівняння їх з новітньої кризою 2008-2009 років дозволяє зробити висновок про негативний вплив короткострокового капіталу. Так, саме відтік короткострокових кредитів та портфельних інвестицій з країн, що розвиваються у 1979-1980 роках, з країн Південно-Східної Азії у 1997-1998 роках та країн Центральної та Східної Європи провокував глобальні кризи для регіонів або груп країн. В той же час, аналіз останніх криз показує, що періоду буму та кризи викликалися, в першу чергу т.з. «мобільним капіталом», який складається з короткострокових кредитів та портфельних інвестицій. В той же час, обсяги та напрямки прямих іноземних інвестицій зазвичай залишаються стабільними впродовж довгого періоду [2; 7].
Причина, чому саме «мобільний капітал» викликає економічну нестабільність та фінансові кризи досить проста. Так, приплив короткострокових коштів (або «гарячих грошей») може швидко змінитися відпливом, тоді як довгострокові інвестиції (у вигляді тривалих облігацій, позик та, особливо, прямих іноземних інвестицій) такої волатильності не мають. При цьому, рух «гарячих грошей» орієнтується, в першу чергу, на різницю у відсоткових ставках та очікувані зміни валютних курсів, що має наслідком мінливість короткострокового капіталу. В той же час, прямі іноземні інвестиції орієнтуються, в першу чергу, на довгострокові фундаментальні економічні показники, які є більш стабільними.
Список використаної літератури
1. Balances of Payments 1930 / League of Nationsю - Geneva: 1932. – Pp. 165-181
2. Chang R. Liquidity crises in emerging markets: Theory and policy / R. Chang, A. Velasco // NBER Macroeconomics Annual. – 1999. – Pp. 11-78.
3. Chuhan P. International capital flows: Do short-term investment and direct investment differ? / P. Chuhan, G. Perez-Quiros H. Popper // Policy Research Working Paper. – 1996. – No 1507. – Pp. 458-499.
4. Global financial stability report / International Monetary Fund. – Washington: International Monetary Fund, 2009. – 230 p. – ISBN: 978-1-58906-810-0
5. Lewis A.W. World Production, Prices and Trade 1870-1960 / Artur W. Lewis. // Manchester School of Economic and Social Studies – 1952. – Vol. 20. – P. 129-134.
6. McCulloch R. Equity financing of East Asian development. / Rachel McCulloch, Peter A. Petri // Capital flows and financial crises. – 1998. – Pp. 158-185.
7. Sarno L. Money, Accounting Labels and the Permanence of Capital Flows to Developing Countries: An Empirical Investigation / L. Sarno, M. Taylor // Journal of Development Economics. – 1997. – No 59. – Pp. 337-364.
8. Todaro M.P. Economic Development / Michael P. Todaro. – N.Y.: Addison Wesley Longman, 2000. – 783 p. – ISBN: 978-0201441307
9. World Economic Outlook Database. [Електроннийресурс] / Міжнароднийвалютнийфонд. – 2011. – Режимдоступу: http://www.imf.org/external/pubs/ft/weo/2009/01/weodata/ weoselagr.aspx
аспірант кафедри фінансового менеджменту та фондового ринку
Одеський державний економічний університет
КРИЗА ТА ПРИЧИНИ ЇЇ ВИНИКНЕННЯ
Еволюція людського суспільства довела, що немає системи, яка не розвивалася б у ритмі циклічної динаміки, переживаючи фази життєвого циклу підприємства. Найбільш складний і суперечливий період у динаміці будь-якої системи - фаза спаду (криза). Це період порушення сформованої рівноваги підприємства, виникнення маси можливих альтернатив майбутнього його розвитку. Як показує вивчення кризових явищ, кожна криза своєрідна залежно від факторів, які її спричинили, об'єктивний і має певну закономірність виникнення і протікання.
Визнання циклічності суспільного відтворення багатьма вітчизняними та зарубіжними вченими стало значним кроком у поглибленні дослідження форм, структур і причин криз, розробці концепцій, спрямованих на їх подолання. Визнання циклічності як багатовимірного явища дає підставу стверджувати, що виникнення кризи є також результатом особливостей внутрішнього розвитку кожного підприємства.
На різних етапах розвитку суспільної свідомості ставлення до криз було різним. Сьогодні у науковому середовищі відсутні загальновизнані причини виникнення кризи як на підприємстві, так і в розвитку соціально-економічної системи. Прикладами соціально-економічних систем є підприємства, організації та компанії з їх внутрішньою організацією, економічними цілями і положенням на ринку. Тому розгляд основних підходів до дослідження причин виникнення кризових ситуацій і питань їх керованості в сучасних умовах є особливо актуальним.
Сьогодні при постійному згадуванні поняття «криза» часто втрачається сенс цього часто згадуваного слова. У цілому, поняття «криза» є не природною, а філософською категорією, яка має багато визначень. Термін «криза» в перекладі з грецької «krisis», означає рішення, суд, переворот, пора перехідного стану, перелом, при якому неадекватність засобів досягнення цілей народжує непередбачувані проблеми. В даному значенні категорію кризи до цих пір використовують лікарі, визначаючи її як вирішальну фазу розвитку хвороби, коли хвороба ускладнюється, переходить в іншу хворобу або взагалі призводить до летального результату. У цьому ж руслі лежить визначення, яке дав кризі Козеллек: він порівнював кризу з «переломним пунктом, при якому виходом із ситуації буде смерть або життя» [2, с.362].
Теорія економічних криз почала розвиватися в другій половині XIX століття. У цей період опубліковано ряд робіт, що пов'язують кризи з кон'юнктурними коливаннями попиту, споживанням, природними циклами. Фундаментальна розробка циклічних економічних криз і матеріальної основи їх періодичності міститься в «Капіталі» К. Маркса [5]. Кризові фази довгострокових економічних циклів досліджував Н. Д. Кондратьєв [4], який пов'язав поняття економічної кризи з поняттям циклічності розвитку економіки. На його думку, криза являє собою одну з послідовних фаз циклу поряд з підйомом, депресією, пожвавленням. Вивченням теорії та історії економічних криз займалися Є. Варга, Л. Мендельсон, С. Меньшиков, І. Шумпетер, І. Трахтенберг і ін
На думку, К. Ру-Дюфор [6, С.81] кризи мають не тільки негативний і руйнівний характер - вони несуть у собі потенціал змін і є для організацій основою для навчання. Кризова ситуація характеризується різким переломом у діяльності організації, наслідки якого можна виміряти (соціальні конфлікти, падіння курсу акцій, скорочення продажів і т. д.), і сумнівами щодо структурних складових, які змушують учасників переглядати власне бачення організації. У цьому плані криза відкриває те, що в нормальній ситуації невидимо, і підвищує ефективність організації, приводячи в рух трансформуючі сили, що сприяють еволюції. Вчений визначає кризу як «накопичення в організації або її частини потенційних факторів, здатних перервати поточні та майбутні операції підприємства, зачіпаючи індивідів та спільноти на фізичному, психологічному та екзистенційному рівні».
На нашу думку, криза – це порушення звичайного економічного функціонування підприємства, яке проявляється у важкому становищі підприємства, накопиченню боргів і неможливістю їх погашення у встановлені терміни та характеризується незадовільними значеннями ряду коефіцієнтів, показників.
Узагальнення наукових точок зору дозволило сформулювати наступний висновок, що виникнення кризи і її розвиток не випадковість, а закономірність, яка вимагає нових підходів до дослідження причин його виникнення та розвитку. Своєчасність виявлення і встановлення можливих причин дозволять керівництву забезпечити рівень фінансової безпеки, дозволить стабільно функціонувати і розвиватися підприємству.
Професор Е. М. Коротков [1] виділив наступні причини криз:
1) фінансово-економічна ситуація в країні;
2) гостра конкуренція;
3) непрофесійне управління (помилкові рішення);
4) ризиковане розвиток (стратегії);
5) кризове управління (що створює конфлікти, кризи);
6) складна соціально-політична обстановка;
7) природні катаклізми.
Причини циклічності та виникнення криз економічного розвитку розглянуті П. Самуельсоном [3, С. 17] з різних позицій наступних теорій:
- грошова теорія, яка пояснює виникнення криз недоліком банківських кредитів.
- теорія нововведень вбачає циклічність періодично виникає у зв’язку з необхідністю використання у виробництві важливих нововведень.
- психологічна теорія бачить причину циклічності в наявності волі песимістичного чи оптимістичного настрою населення.
- теорія недоспоживання трактує причини циклів занадто великою часткою доходу, яка осідає у дуже ощадливих людей і не інвестується в економіку.
- теорія надмірного інвестування стверджує, що причини, циклів, навпаки, криються в надмірному інвестуванні.
Такі думки дали нам підставу вважати, що в сучасній науці до цих пір не встановлено єдиного розуміння причин виникнення криз у соціально-економічних системах. Окремі вчені вважають, що поняття «криза» стосується лише процесів макроекономічного розвитку, а на рівні підприємства виникають тільки більш-менш гострі проблеми, зумовлені відсутністю професіоналізму та помилками в управлінні, що доводять, що ці проблеми не свідчать про кризу підприємства, так як викликані об'єктивними тенденціями. На нашу думку, дана точка зору спрощує уявлення про кризи, отже, в даному випадку немає необхідності передбачати і враховувати можливість їх настання. Ми переконані, що сутнісна природа кризових явищ потребує глибокого вивчення з метою їх передбачення. Встановлено, що поряд з негативними сторонами криза має і позитивні - вона дає імпульс до розвитку, виконуючи стимулюючу функцію.
У результаті вивчення та узагальнення наявних наукових думок, цілком очевидно, що будь-яка соціально-економічна система схильна до кризовим явищам і причини їх виникнення різноманітні. У зв’язку з тим, що підприємства знаходяться під постійним впливом зовнішніх факторів, то вони змушені відповідати змінному середовищу. Це можливо тільки в умовах розвитку підприємства, а не тільки його функціонування. Зв'язок функціонування та розвитку має діалектичний характер, що й відображає можливість і закономірність настання й вирішення криз. Функціонування стримує розвиток і в той же час є його поживним середовищем, розвиток руйнує функціонування, але створює умови для досягнення більш стійкого стану підприємства. У результаті підприємство неминуче піддається двом внутрішнім тенденціям, які забезпечують йому життєдіяльність і в той же час призводять до кризи. Це об’єктивно, оскільки функціонування - це дії керівництва, спрямовані на збереження вже наявних функцій, з метою забезпечення стабільності роботи бізнес-процесів, а розвиток - це дії керівництва в умовах постійної зміни та впливу зовнішнього середовища, спрямовані на придбання нових та усунення старих функцій, які сприяють впровадженню інновацій з метою розвитку бізнес-процесів підприємства. У зв'язку з цим між ними виникають суперечності.
Таким чином, вважаємо, що основною внутрішньою причиною виникнення кризи на підприємстві є суперечності між двома тенденціями, які вимагають своєчасного їх вирішення та сприяють розробці і впровадженню нових підходів до управління. У результаті дослідження сучасного стану підприємств встановлено, що між перспективним баченням, розвитком і щоденними діями персоналу, які виконують свої функції, існує комунікаційний розрив у нерозумінні перспективного бачення, цілей підприємства, політики, стратегії, який виступає однією з причин, яка призводить до настання кризи. Це ще раз доводить необхідність розробки нових методів управління, здатних вирішити ці суперечності, а саме, що від кризи не застраховане жодне підприємство, тому потрібно розробляти і впроваджувати профілактичні заходи або заходи, які виведуть підприємство з кризи.
Список використаних джерел:
1. Антикризисное управление : учебник. - 2-е изд., доп. и перераб. / под ред. проф. Э. М. Короткова. - М.: ИНФРАМ, 2005. - 620 с.
2. Бибнев М. В. Сбалансированная система финансовых показателей // Финансы.- 2006. - 310. - С. 73.
3. Кован С. Е. Теория антикризисного управления предприятием : учеб: пособие /С. Е. Кован и др. ; под ред. М. А. Федотовой, А. Н. Ряховской. - М. : КНОРУС, 2009: - 160 с.
4. Кондратьев Н. Л. Большие циклы конъюнктуры : избр; соч. - М. : Экономика, 1993. – 243 с.
5. Маркс К. Капитал. Критика политической экономии. Т. 1. Кн. 1 : Процесс производства капитала. - М., 1988.
6. Rouh-Dufort Ch. Crises: des possibilite' ianrentissage pour ... enterprise // Rev. francaise de gestion [Paris]. - 1996. - № 108. - P. 81.
